Майбутнього в рідному місті не бачимо

0
163

Так кажуть дві переселенки із Донеччини, які проживають у селі Конятин. Дві мами прибули в село заради дітей.

– З такими людьми, як в конятині, зима не страшна, – каже Валентина Литвин, яка приїхала в село тиждень тому. – Зустріли мене конятинці дуже тепло. Я навіть не розраховувала на таку приємну несподіванку. Ну, думала, зустрінуть, віддадуть ключі від будинку і живи як знаєш.

Все почалось із дзвінка на гарячу лінію «Донбас «БОБ», розповіла Валентина Олексіївна. Після проживання з початку війни на Донбасі в Хмельницькій області, жінка вимушено повернулась знову на окуповану територію. Там Валентина вже призвичаїлась, мала добре оплачувану роботу, але коли поламала ногу – залишилась без засобів для існування. «Міста я не впізнала, – ділиться жінка – і зрозуміла, що вимушена знову залишати рідне місто, адже діти мають одержати нормальну освіту, і зрештою, нормальні умови проживання.

Отож, зателефонувавши на гарячу лінію, отримала номер телефону Волошка, а він вже дав номер телефону сільського голови Віталія Андрійовича. Незабаром він зустрів мене в селі. Першу ніч я з синами ночувала в нього вдома. А на другий день Віталій Андрійович запропонував мені на вибір два будинки».

Про приїзд переселенки швидко заговорили в селі. А оскільки, як повелося здавна, вчителі на селі перші люди, то й організувалися вони на допомогу. Принесли шпалери і поклеїли їх у двох кімнатах, побілили стелі, грубку і піч, адже до цього в хатині ніхто не проживав.

Нині там більш-менш затишно. Вікна «вдягнені», чиста підлога, у дворі вирубані зарості. Дякуючи односельцям, переселенці мають городину, консервацію, сало, молоко. Одягом і діти, і жінка забезпечені. «Пообіцяв Віталій Андрійович привезти дров», – сказала у розмові Валентина Олексіївна.

Головне для матері, щоб діти були у безпеці. Син Ілля навчається у Спаській загальноосвітній школі І-ІІІ ст., йому 15 років. А менший 12-річний Влад – учень Конятинської школи І-ІІ ст. Батько дітей за сім років до війни пішов в небуття. Отож вдова сама ростить синів і понад усе хоче, щоб вони одержали гарну освіту і були здорові.

Сама ж жінка за освітою продавець. Але готова виконувати будь-яку сільську роботу. Уже дізналася, що в селі можна заробити на перебиранні картоплі, тож має надію, що їй не відмовлять. Нині жінка займається оформленням усіх відповідних документів.

Як сказав сільський голова, господар будинку за проживання гроші не братиме, платитимуть лише за світло. В подальшому житло можна буде викупити. Ціна його в Конятині від 10 до 50 тис. грн.

Талановита вчителька, серйозна, відповідальна. Так про переселенку Наталію Гирич відгукується директор Конятинської школи Світлана Ліман. Спочатку в школі вона викладала українську мову, а нині вчитель початкових класів, образотворчого мистецтва та керівник гуртка «Рукоділля». Учні залюбки відвідують гурток, є не лише учасниками районних конкурсів з декоративно-прикладного мистецтва, а й переможцями. Вчителька гарно малює, в’яже, вишиває, творить дива з паперу, орігамі.

Наталію Антонівну бойові дії змусили теж залишити рідне місто Макіївку. Вже три роки вона проживає з батьками її чоловіка.

– Спочатку я з донькою прибули до рідної сестри чоловіка в Короп. Він залишався на Донбасі. Донька пішла до школи, нині вона дев’ятикласниця. Мені ж було важко знайти роботу. А тут в селі запропонували вчителювати. Я зраділа і переїхала до батьків. Цього року повернувся і чоловік. Він з донькою в Коропі, там знайшов роботу.

Наталія розмовляє чистою українською мовою. Тому я поцікавилась, невже в рідному місті вона нею спілкувалася. Здивування розвіялись, адже у Макіївці всі говорять російською. Наталія Антонівна закінчила філологічний факультет педуніверситету, тому добре володіла українською мовою, до того постійне спілкування в школі, з односельцями ще покращило її вимову. До цього вона закінчила педучилище і здобула дошкільну освіту та ще й керівника образотворчого мистецтва. До переїзду на Чернігівщину за освітою не працювала, була художником. А ось в Конятині розпочався її педагогічний стаж.

«Місто наше окуповане, не бачимо там майбутнього. Звичайно, як і всім хочеться додому. Однак за три роки і село Конятин мені стало рідним домом, – ділиться Наталія Гирич. – Я дуже рада, що повернувся чоловік. І хоч сім’я ще не разом, але це краще, ніж кожного дня переживання. В школі мені цікаво. За допомогою звертаюсь до вчительки-початківця Любові Іванівни Бокатої, яка ніколи не відмовляє».

Ось таке переселенське життя.

Олена Кузьменко
Вісті Сосниччини №38/9904 за 23 вересня 2017 року

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here